У четвер ввечері до мене заїхав Віталік по килимок, палатку та рюкзак для походу в Карпати на вихідні. Спочатку я не хотів їхати – тільки повернувся з Криму і ще не хотілось ні гір, ні довгих піших прогулянок. Але, прикинувши альтернативу походу в Карпати, я вирішив віддати перевагу горам перед Львовом. Отже, в п’ятницю о другій годині сідаємо в потяг Львів-Рахів і їдемо на південь. Два слова про компанію, яка зібралась. Віталік – мій друг, з Галкою я знайомий через схожий похід на Чорногору років з чотири назад. Рома – хлопець Галки, Наталя – подруга Галки, Сергій – наш провідник, він знає маршрут із закритими очима (що, як виявилось, дуже важливо), інша Наташа приїхала з Києва. А Стас – брат Віталіка. Я слабо уявляю куди ми їдемо. Віталік каже, що приїдемо в село, там піднімемось на полонину і заночуємо. Добре, от тільки приїздимо ми в одинадцятій годині – та якось на це уваги не звернув.

Сім годин в потязі пройшли швидко. Стемніло. Виходимо в селі Ясиня. Сергій швидко орієнтується на місцевості і вибирає напрям для продовження руху, він іде попереду і час-від-часу освічує дорогу ліхтарем. Перед поворотом на підйом п’ємо гарячий чай в кафе з типовими відвідувачами для цього регіону і часу доби. Виявляється, Сергій так робить завжди – приїздить сюди вже вночі і піднімається на Драгобрат в темряві. В мене вже є досвід спуску з гори вночі в Криму, а підйом буде перший.

Виходимо на дорогу і гребемо вперед. До речі, Стас та Рома вперше пішли в похід по Карпатах. Спочатку у всіх повно енергії – ми навіть співаємо :о Дорога не дуже важка – крутих підйомів немає, під ногами дрібне каміння. Сергій попереду освічує найбільш небезпечні місця. Навколо ліс, річка, гори. Вітер навіть не дихає. Через деякий час всі замовкають і занурюються в себе. Шум річки вводить в транс. Я слухаю гуркіт води внизу, відчуваю кожен крок. Коли нічого не видно, увага переходить з зорових образів на відчуття дотику та слух. Тут я добре це відчув. Досі чітко пам’ятаю відчуття дороги на фоні шуму річки. Небо наповнюється морем зірок. Їх безліч. Дерева по обидва боки стоять і не рухаються, як вартові. Так, на мене цей підйом дійсно справив враження. Вночі сприймаєш гори трохи інакше, ніж вдень, темнота ніби поглинає непотрібну фонову інформацію, як то незвичний вигляд дупла в дереві, чи звук трактора, який вивозить крадений ліс. А ще в деяких місцях орієнтуватись можна тільки по небу – взагалі нічого під ногами не видно, а просіка у верхів’ях дерев добре вказує напрям руху.

Я із задоволенням виконую роль фотографа. На цей раз мені дісталась в руки «п’ятдесяточка». Відразу в мені проснувся шалений ентузіазм і я затіяв нічну фотозйомку. Після серії невдалих кадрів, можна сказати просто чорних кадрів я помітив, що забув зняти кришку з об’єктива ;) Нікому вже не хотілось більше чекати, тому продовжили без нічних фото, зате відпочили і посміялись.

Близько третьої ранку піднімаємось на полонину Драгобрат. Дує вітер, він пронизує мокру від підйому майку. Холодно і вже дуже хочеться спати. В темноті видно декілька котеджів, деякі ще недобудовані. Для ночівлі вибрали місце на футбольному полі – рівно і м’яко. Засинаю під шум вітру.

Зранку проснувся від дзвону дзвіночків. Це овець вигнали із стайні і вони ідуть їсти траву, весело брязкаючи дзвіночками, які висять в кожної на шиї. Одна вівця з дзвіночком це ще приємний звук, а от коли їх штук з 30, то шум вони створюють дуже голосний. Добрий ранок. Сонце вже зійшло, хмар на небі не видно – все обіцяє сонячний день. Я беру фотоапарат і роблю ранкові фото. Зустрічаю гуцулів. Вони збирають молоко з сусідніх колиб в бідони та везуть його вниз, в село. Відразу тут молоко можна і купити, а ще можна придбати сметану та кефір.

Всі просинаються до годинки 9, тільки Наталя і далі насолоджується сном в пустій палатці. Вночі то ми спали по четверо у двох трьохмісних. Зранку на футбольне поле прибігли спортсмени робити зарядку. Ми потягаємось після сну – вони роблять нахили та стрибають. На вогні варимо їсти. Після сніданку годинка відпочинку – далі ще довга дорога на сьогодні. Хочемо піднятись на Близницю,  пройти хребтом та спуститись в Кваси, потім ще піднятись на біостаціонар. На вершину піднімаємось швидко, по дорозі я сумлінно виконую роль фотографа. З Близниці  відкриваються чудові краєвиди. Внизу синіє озеро, трохи збоку стоять три жандарми – три скелі однакової форми. Бабця, яка сиділа зверзу, розказала якусь легенду про це місце, але я її забув. Проводжу фотосесію і далі дорога продовжується по хребту. Проходимо малу Близницю, тут навіть не зупиняємось відпочити. Спуск похилий, дорога добра, погода сонячна. Насолоджуюсь краєвидами та дорогою. В такі моменти не думаю ні про що, відчуваю спокій. Мені дуже подобається таке правило – «будь присутній у всьому, що робиш». І зараз, ідучи гірською дорогою, максимально намагаюсь сприйняти все навколо – чути вітер, бачити краєвиди, відчувати запахи. Це добре розслабляє та наповнює спокоєм, заряджає карпатською енергією.

Тим часом ми проходимо біля пам’ятника, який зібрали з каміння в пам'ять про четверо хлопців, які замерзли тут в 1991 році. До села їм залишалось 3 кілометри. Ще через трохи – такий самий пам’ятник, тільки без таблички.

На небі починають збиратися хмари та гримить далеко, але над нами ще світись сонце. Спускаємось вже швидше. Сергій звертає на коротку дорогу, яка добре скорочує дорогу. Але, коротка дорога, зменшивши відстань, не зменшила висоту спуску – крутизна спуску така, що треба спускатись з поворотами, як на лижах. Після півгодинного такого спуску футболку можна викручувати. Навантаження на ноги під час спуску сильніше, ніж при підйомі, так як м’язи напружуються швидше – їм потрібно зупинити тіло, яке рухається вниз з прискоренням. У нас закінчилась вода, тому як тільки підійшли до будинків, то відразу знайшли криницю з смачною водичкою і насолодились моментом вгамування спраги.

Місцеві жителі з радістю фотографуються.

Починається дощ. Видно як хмари окутують вершини гір навколо. Вони тануть в сіро-білій мряці. Грім вже чути по різні сторони. Сергій приводить нас в кафе «Олександр», де готують смачний бульйон і відбивну. Ми добре змучились, тут відпочиваємо і набираємось сил для подальшої дороги. Іде дощ. Небо затягнуло з усіх сторін, хмари висять низько над землею. Схоже, дощ зібрався на довго. Я не хочу іти далі в таку погоду. Всі збираються іти до біостаціонару, я кажу, що в такий дощ не піду і лишаюсь тут. Виходити в дощ щоб змокнути мені не хочеться. Злива може затягнутись і краще повернутись до Львова, ніж ходити мокрому в хмарах. Вже думаю, що буду робити до поїзда, який їде о другій ночі, а зараз близько шостої вечора. Поки усі зібрались в дорогу, дощ скінчився. Небо так і залишилось затягнутим хмарами, але капати перестало. Я іду далі з усіма.

Під ногами плюскотить вода, проходимо залізничний міст і звертаємо на маршрут номер 15, який веде до біостаціонару. Дорога переважно по лісі,  з дерев падає лісовий дощ -  це вода, яка не долетіла до землі, і зараз кожен подих вітру потрохи струшує її з листків на землю. Через годину ходьби піднялись в хмару, тепер вже волога обступає нас з усіх сторін. Мокра і сіра тишина. По дорозі на думку приходять кадри з фільму «Твін Пікс». Навколо глибока тишина, яка просякнута вологим сірим туманом. Ось з нього виходить хлопець, він повертається з повним відром чорниць, каже, що збирає їх для продажу – 1кг здає по 13 гривень. Чим вище піднімаємось, тим холодніше стає, зривається вітер. Я вже одягнув дощовик, та іду собі в целофановому скафандрі. Повз колиби підходимо до стаціонару. Стемніло. Я з Сергієм заходимо всередину, решта компанії чекає на вулиці. Сергій тут вже був багато разів, тож знає що тут до чого. Після короткої розмови ми маємо місце для ночівлі в спортзалі, чи то їдальні. Зараз тут проходять практику шестеро біологів, вони якраз вечеряють і нас пригощають макаронами з салатом. Із задоволенням приймаємо їхню гостинність. Добре змучені, трохи мокрі засинаємо під шум вітру, з надією, що завтра будити нас будуть сонячні промені.

Проснувся від шуму дощу. Виглянув у вікно і нічого не побачив. Туман такий, що за 15 метрів вже майже нічого не видно. Проснувся ще тільки Серій, решта сплять. Я беру фотоапарат та роблю серію ранкових знімків. Іти далі в таку погоду немає сенсу, тому ми нікуди не поспішаємо. Шукаємо дрова, варимо сніданок. Цей процес затягується до обіду. Потім збирали чорниці. Не знаю, скільки я назбирав, бо відразу їв, все, що було у банці. Туман трохи розігнав вітер. Іноді відкриваються вікна в хмарі  і видно внизу Кваси. Гори знову мене вразили своїм спокоєм. Відчуваю як вони старі, як віє від них мудрістю. Я стою і дивлюсь зверху  на полонину, мені якось дуже добре, переповнюють радісні почуття. Тут заспокоюються думки, треба тільки зупинитись та розслабитись і почуєш, як летить час. Можна почути як він наповнює простір. Переживаючи кожну мить, можна розтягнути секунду на хвилини, чи навпаки – стиснути годину до однієї миті. Потім я просто кричав. Голосно і на всі гори ;) Сьогодні ми вже нікуди не ідемо, до вечора відпочиваємо на біостаціонарі, граємо теніс. Ввечері спускаємось в Кваси. Поїзд до Львова о 2 годині ночі, ми виходимо о 10 і знову ідемо вночі. Дорогу на цей раз освічує місяць.